Я жив у місті, де сирена лунала по кілька разів на день. Спочатку я ховався, потім просто перестав реагувати. Але коли тиша тривала надто довго, мене охоплювала паніка. Я думав, що це минеться, але навіть після евакуації кожен гучний звук змушує серце калатати. У спільноті я вперше зміг сказати це вголос і зрозумів, що я не один такий.
Ми з побратимами жартували навіть під обстрілами. Це допомагало триматися. Повернувшись додому, я не міг сміятися щиро. Здавалося, що радість тепер заборонена. На зустрічах я почув історії інших і зрозумів, що сміх — теж спосіб вижити, а не зрада пам’яті.
Я пам’ятаю ніч, коли світла не було кілька днів. Ми грілися біля маленької свічки. Цей образ вікна в темряві залишився зі мною. І навіть зараз, коли світло є, я іноді сиджу у темряві, бо так спокійніше. Тут я дізнався, що це не дивно — так мій мозок вчиться жити далі.
Я виїжджав із родиною під обстрілами. Дорога здавалася нескінченною. Ми мовчали, щоб діти не чули страху в нашому голосі. Тепер кожна далека поїздка викликає тривогу. У спільноті я отримав поради, як повернути собі відчуття безпеки в дорозі.
Коли починалися обстріли, я надягав навушники й вмикав голос диктора з новин — він говорив спокійно, і це мене тримало. Тепер, навіть у мирному місці, я не можу заснути без подкасту чи аудіокниги. Це нагадування про той час і водночас моя звичка виживати.
Пам’ятаю день, коли наше місто спорожніло. Вулиці були тихі, магазини зачинені, а єдиний звук — відлуння моїх кроків. Іноді мені здається, що я досі живу в цьому порожньому місті, навіть коли навколо повно людей.
У підвалі, де ми ховалися, я почав вести щоденник. Писав усе: що їв, що чув, кого бачив. Після війни я не зміг відкрити цей зошит, він лежить у шухляді. Але тут я почув від інших, що одного дня я зможу його перечитати без страху.
Коли війна стихла у моєму місті, я вперше почув справжню тишу. Вона була нестерпно гучною. Тоді я зрозумів, що звик жити серед постійних звуків небезпеки. І тепер вчуся жити у світі, де тиша — це не загроза, а подарунок.
Коли почалася війна, я вірив, що зможу виїхати у безпечне місце. Але кордони закрили, і кожен день очікування став нагадуванням: я не можу вирватися. Час минав, а можливості так і не з’явилися. Я відчував, ніби живу в клітці, навіть коли навколо немає стін. Тут, серед таких самих очевидців, я зрозумів, що ми всі шукаємо свій вихід — іноді не географічний, а внутрішній, щоб хоча б душа могла дихати.
Мої близькі пережили цю війну разом зі мною, але війна забрала їх не фізично, а всередині. Вони стали мовчазними, відстороненими, ніби дивляться крізь мене. Іноді я бачу в їхніх очах когось іншого — людину, яка носить знайоме обличчя, але вже не сміється, як колись. Це втрати, про які рідко говорять. Бо вони поруч, але водночас далеко. У спільноті я навчився приймати цю нову реальність і шукати спосіб любити їх такими, якими вони стали.